Багатодітний батько Анатолій Рудич: «Виховувати дітей насправді не складно, найголовніше – виховати себе»



Багатодітний батько Анатолій Рудич: «Виховувати дітей насправді не складно, найголовніше – виховати себе»

День батька – це щорічне свято, присвячене нашим татусям. В Україні День батька відзначається в третю неділю червня. Запропонували ввести цей день в Україні представники МГО «Міжнародний Центр Батьківства», започаткувавши у жовтні 2006 р. Громадську ініціативу «День Батька». У рамках цієї ініціативи зібрано 10 тис. підписів від громадян під листом до Президента України зі пропозицією ввести День Батька на державному рівні. Але ми наполягаємо на тому, що чекати свята, аби сказати татам слова вдячності, зовсім не треба. Говорити про це потрібно кожного дня. Бо наші українські татусі герої кожного дня. А у такий важкий час вони ще раз нам це довели.

Спеціально до цього свята наша редакція поспілкувалася із одним з цих героїв, багатодітним батьком, двоє дітей якого від першого шлюбу і троє – від другого, Анатолієм Рудичем. Він розповів про своїх дітей та поділився з нами своєю неймовірною історією порятунку від війни, яка доводить нам, що герої не завжди носять плащі.

Родинний відпочинок, Анатолій Рудич

ХТО ТАКИЙ БАТЬКО

Розкажіть, будь ласка, про своїх дітей та що саме для Вас означає батьківство?

− Хоч діти й інколи не слухаються, але для мене вони найкращі. Від першого шлюбу маю дочку та синочка, обоє ще ходять до школи. Вони живуть разом зі своєю мамою в Броварах, а до мене інколи приїжджають на вихідні. Від другого шлюбу дітей троє. Старша донька живе з чоловіком, а молодші діти, хлопчик та дівчинка, ще школярі. Батьківство для мене – це велика відповідальність. Потрібно розуміти, що доля цих поки що маленьких людей у твоїх руках. Я багато часу приділяю на їхнє виховання. Особливої уваги потребують хлопці. Вони мають бачити на моєму прикладі, яким повинен буди справжній чоловік. Дівчатками більше займається матуся. Але не дивлячись на це, люблю я всіх однаково і кожному намагаюсь допомогли словами та діями. Бо вони цього потребують.

Як це, виховувати стільки дітей? Що найскладніше? І в чому проявляються найщасливіші миті?

− Виховувати дітей насправді не складно. Найголовніше виховати себе. Бо діти – це відображення наших звичок та манери поведінки. Знаєте таке, коли сказав при малій дитині погане слово, а вона його запам′ятала і починає повторювати? Так, в принципі, усе життя. Тому говорити потрібно лише хороші речі і діяти так, щоб дитина потім казала, що мій батько справді герой. Найскладніше – це коли діти сваряться між собою. Бо ти намагаєшся завжди бути в нейтралітеті, аби діти навчилися самостійності. А якщо приймеш чиюсь одну сторону, то для іншої сторони будеш автоматично ворогом.

Діти грають у шахи, Анатолій Рудич

Існує думка, що чоловіки, батьки – неемоційні та більш жорсткі. Пригадайте момент, коли по ваших щоках текли сльози від щастя? Що вас може розчулити, як батька?

− Щасливих моментів, насправді, дуже багато. Просто інколи бракує часу, аби їх помічати. Найбільше розчулюють ті моменти, коли на якісь сімейні свята збираються усі родичі. І от до свята діти якось згуртовуються, кожен готує якийсь подарунок. Менша донька завжди в інтернеті видивляється якісь вітальні листівки або те, як робити квіти із паперу. На таких листівках вони завжди пишуть найщиріші слова. Потрібно цінувати такі моменти, бо коли діти виростають, вони вже не зроблять тобі листівочку своїми руками. Вони зможуть купити її, але ось у чому біда: там буде якесь стандартне привітання, написане машиною, а не написане кривенькими літерами «Тату, я тебе люблю!».

Анатолій Рудич

ВIЙНА

Якими були Ваші перші дії, коли розпочалась війна? Чи була паніка?

− Уранці, 24 лютого нам зателефонували і сказали, що розпочалась війна. Паніки великої не було, було просто не зрозуміло, що робити. Теоретично, я розумів, як це могло закінчитись. Що це буде не на довго, і це все скоро закінчиться. І приблизно день на другий, коли я бачив, що люди панікують і готуються, наче до кінця світу, я старався не панікувати і не падати духом. Я мав з холодною головою приймати рішення, що робити далі. Для початку по мінімуму я заправити газ на всяк випадок, якщо він буде у дефіциті.

Де було ваше укриття? Чи готувалися до того, що зникне світло? Та що, на вашу думку було найстрашнішим?

− Трохи пізніше розпочались вибухи, чути їх стало вже ближче. Я підготував укриття у погребі, де зробив лавочки, щоб можна було сидіти там день-два. Я не думав, що це так надовго затягнеться. Коли це тривало більше трьох днів, я зробив більш серйозні лавочки, підготував, щоб у нас було постійне світло, а для цього дістав акумулятор та підготував лампочки. Дістав керосинову лампу, і так готувався. Найважчими для нас були перші дні. Я не боявся, коли били танками та градами. А коли вони розпочали бомбити літаками, я зрозумів, що залишатись тут дуже небезпечно.

У погребі, Анатолій Рудич

В укритті була тільки Ваша родина? Чи були й інші люди? Та як реагували на вибухи діти? Чи намагались їх якось відволікти?

− З нами у погребі також сиділи бабуся зі своєю донькою та її дитиною. Донька з дитиною спали на дерев'яних лавках, бабуся – на стільці. Вони боялись і при перших вибухах пробігали до нас, а коли трошки стихало йшли додому. Так було перші три дні від початку війни, а потім практично ніхто не виходив з погреба. Навіть кішка та собака сиділи тихенько. Ніби також розуміли, що зверху небезпечно. Діти не розуміли, що відбувається, і не розуміли, що може статись. Я старався їх відволікти та діставав їм книги. Молодша дочка займалась математикою, а син читав історію. Був один момент, який залишиться у моїй пам′яті назавжди. Тоді, коли почали бомбити з літаків, був сильний удар. Погріб хитався та падала штукатурка, діти закричали і дуже злякались. Після тієї ночі ми набралися сміливості, та поїхали до старшої доньки, що жила в квартирі у центрі міста.

У квартирі Ви почували себе у безпеці? Кажуть, що панельні будинки менш безпечні за цегляні, а як Ви вважаєте?

− Там було спокійніше. І тоді вперше за 12 днів ми поспали нормально. Вдома ми спали у погребі: я спав біля проходу, а діти – на лавочках. Тоді я навіть не сподівався на сон, бо цілодобово сидів біля дверей та пильнував, якщо буде пожежа біля дому, щоб ми могли вибратися з погреба, аби не вчадіти. Коли ми першу ніч переночували в квартирі, усі трохи заспокоїлися. Ми вірили у те, що наші збройні сили не пропустять окупантів у місто. Зранку ми поїхали до магазину. Там було ніби інше життя, були продукти, був навіть хліб. Більше двох хлібин не давали на руки. Мені навіть довелося показувати прописку та пояснювати, що туди, звідки ми приїхали, хліб не возять, а люди сидять голодні. Тоді нам продали шість хлібин, які ми відвезли та роздали нашим сусідам та знову повернулися до дітей. Першу ніч в квартирі було більш менш спокійно. А потім на другий день, коли по місту продовжували прилітати снаряди та все горіло, що аж небо вночі було червоного кольору, я зрозумів, що безпечно у панельному будинку не буде. У разі потрапляння бомби він міг скластися, як картковий будинок.

Чи був у цьому будинку підвал, де можна було б сховатися у разі обстрілів?

− У цьому будинку був підвал. Це хоча б якесь елементарне укриття. Ми з родиною розмістилися там біля слухових вікон. Наступного дня почало ненадовго декілька разів зникати світло. Діти боялися. Я розумів, що якщо нас там завалить у підвалі, то в місті немає ні техніки, ні людей, щоб нас звідти дістати живих. Рішення їхати було прийнято неочікувано. Ми не брали ніяких речей і навіть про них не думали. Перше, за що я думав, це вивести дітей та дружину подалі, на безпечну відстань.

Чи не страшно було їхати? Що Вас жахало найбільше? Яким був Ваш шлях та скільки часу знадобилося, аби доїхати до пункту призначення?

− Їхати було страшно. Найстрашніше було, коли колона з автомобілів не рухалась. Бо якщо їдеш на дистанції, ти можеш зманеврувати. А коли стоїш, то від прямого попадання ти нікуди не дінешся. Коли ми виїжджали, у місті велися активні бойові дії. Вразило те, що люди під обстрілу залазили на високовольтних лінії і лагодили їх. Велика шана цим людям. Біля блок-посту під Козельцем я чув рев літака, я думав що він буде бити по колоні, але потім я побачив, що його підбили і він падав на поле. Це був другий літак на той час, збитий Збройними силама. Їхали ми на Вінничину до родини моєї жінки дуже довго. Ми проїжджали повз Бровари. Там був зовсім другий світ, там було спокійно. По дорозі нас приютила одна дуже хороша сім'я на ніч. Нас нагодували і ні копійки не взяли. На ранок я вирішив поїхати до своєї першої дружини, щоб побачитися з дітьми. Хотів умовити, щоб вони їхали за кордон. Впевнившись в тому, що живуть вони добре, воєнні дії в них не ведуться, я зоставив їм грошей, і потім уже ми поїхали на Вінничину. Дорога зайняла два дні.

Яким було життя у Вінниці? Як реагували люди на сирени? Чи була там така ж паніка, як і у Чернігові?

− Коли ми приїхали у Вінницю, то були здивовані реакцією людей на сирени. Вони взагалі ніяк не реагували. Гуде сирена, а вони ніби музику слухають. Нам самим навіть якось незручно було ховатися. Тому ми просто кликали до себе дітей та відходили на безпечну відстань від будівель. Просто там люди не знають, що таке обстріли, а звуки вибухів чули тільки по телевізору.

Коли було прийняте рішення повернутися до Чернігова? Ви поверталися самі чи з дітьми?

− Рішення повернутись до Чернігова було прийняте, коли Російські війська відступили. І через два тижні, коли наші хлопці зайняли хороші оборонні позиції, ми все ж таки вирушили у дорогу. Дорогою ми заїхали до родичів у Бобровицю, ту, що під Києвом, та залишили там дітей. А самі з дружиною поїхали розвідати, як там ситуація та чи є взагалі куди нам повертатися. Дякуючи Богу, все обійшлося.

Що Ви можете побажати усім татусям у цей день?

− Хочу побажати перш за все терпіння. Виховувати дітей – це велика праця. І головне, пам′ятайте, що наші діти – це наш вклад у майбутнє. Від того, якими вони виростуть залежить і майбутнє батьків. А найцінніше, що ми можемо їм дати, − це наша любов.