“Краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина”: історія порятунку із Маріуполя



Маріуполь залишається найгарішою точкою протистояння рф. Місто продовжують боронити бійці полку “Азов”, Нацгвардії, українська морська піхота, мотострілки. За словами захисників міста росіяни вбили понад 25 тисяч цивільних та при цьому втратили 2,5 тисячі своїх військових. У заблокованому місті залишаються близько 100 тисяч мирних жителів. Окупанти відбирають у маріупольців українські паспорти і силоміць вивозять до росії та ОРДЛО. Відповідно до списків, які вже верифікували, із Маріуполя росіяни депортували до рф або так звану ДНР майже 40 тисяч людей. 

Редакція розкаже історію українки, якій вдалося вирватися із пекла. 

Свою історію виживання у Маріуполі розповіла Тетяна. Коли почалося широкомаштабне вторгнення, вона разом з рідними виїхала з власного будинку в інший кінець міста. Думали на пару днів або на тиждень, але ні. 

Вони переїхали у квартиру знайомих неподалік ПортСіті. Без посуду, запасу харчів, одягу і навіть постільної білизни. Місцеві не відчиняли підвали, бо вважали, що вони не пристосовані. Тож ховалися п'ять днів у коридорі на другому поверсі. 

“Остання ніч стала справжнім пеклом - багатоповерхівка тремтіла, поряд гуділо і вибухало. Зрозуміла, треба тікати, бо правило двох стін нас точно не врятує”, - каже Тетяна. 

Але вільних місць вже не було в укриттях «Терраспорту» та ПК “Молодіжний”. Останньою надією на порятунок стала Філармонія. В тім й там не було вже місць в підвалах, знов у коридорі на другому поверсі.

“Мої хлопці спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав наш лабрадор, а я зі свекрунею на стільцях. Від вибухової хвилі авіаудару повилітали вікна. Я в житті так не мерзла. Всі захворіли - ліків не було. Закінчувалися й продукти, а поряд підліток під 2 метри ростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина”, - пригадує вона.

У філармонію тоді бігли з усіх районів Маріуполя. З найбільш гарячих точок Лівого берега і 23-го мкр на броньованих спецмашинах мирних привозили українські військові та рятувальники. 

Так, у приміщенні зібралось понад 800 людей. Голодні, холодні, без одягу і навіть поранені. Поряд сипалася важка артилерія та велися танкові бої. Тетяна не спала жодної ночи. Найстрашнішим стали останні дні, коли почали скидувати бомби. Дві впали в декількохсот метрів від них - на ПДТУ і пологовий. Їх будівлю дуже сильно тряхнуло. Шансів вижити на другому поверсі не було. 

“Вголос не казали, але змирились, що помремо, навіть вже й не молились. Найстрашніше втратити надію. Я думала збожеволію. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет…і видох до наступного, бо цього разу постріл холостий”, - ділиться Тетяна. 

14 березня їм дали 5 хвилин винести речі в машину, щоб встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися як на самогубців, але вони не хотіли помирати на другому поверсі.